Книга “ Баби-онучки ” ПЕРЕДЗАМОВЛЕННЯ (квітень 2026)

ПЕРЕДЗАМОВЛЕННЯ. Очікуємо з друку в квітні 2026 року 

Книжка про спадок і смисли, про те, що тримає нас у світі й називається нашою мовою. 

«Баби-онучки» — це книжка, що веде додому. До порога хати, де пахне сушеними паперівками, а вишиті подушки вкриті мереживною накидкою. До бабиного слова і рідної мови. 

Усі тексти звучать по-різному — поліською, подільською, бойківською, слобожанською та іншими діалектами України. Та всі вони — про досвід, який героїні цієї збірки змогли пронести через десятиліття, голод, втрати, війну й нові загрози. У час нинішньої російської агресії ці історії звучать як голос спільної пам’яті, але, найголовніше — як опора і сила, що допомагають нам усім вистояти сьогодні. 

Про що ця книжка?
32 різножанрові історії — художні оповідки, спогади, молитва; тут і дорослі казки, і дитяча, і навіть верлібр тощо. Всі написані діалектами — Полісся, Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Слобожанщини, Поділля, Криму та інших етнорегіонів України.
Жіночий досвід поколінь, де жінки стають тими, хто передає, і тими, хто приймає.
Культурна мапа України, створена не архівами, а живими голосами.
«Баби-онучки» — це художня збірка, написана говірками з різних куточків України, у яких ми всі впізнаємо знайомі інтонації, улюблені слова, запахи й спогади про свій дім. Тут бабусі ліплять пироги «по-миргородськи», варять мамалигу в чавунчику, печуть пляцки за переписами з пожовклих зошитів, а найперше — хвилюються, аби всі були ситі. А коли все впорано, сідають на ґанку й починають говорити: про роботу на станції й розвантажені вагони, про те, як голодували, вишивали маленьким хрестиком, садили цибулю, молилися за життя, проживали війну, починали все спочатку знову і знову. Бо треба жити. Жити так, шоб аж вогóнь під ногáми горі́в.

Слова, як пацьорки, — фіґлі, більонкий, оброді́тиса, бинда, жужалка, минута, теперка, рундук, хвартух, времня, ґаблі, нашинський, хранити — слова, що переходять від баби до онучки, як тонка невидима нитка, що тягнеться з прадавніх віків аж дотепер. Мова як оберіг, мова як спільність, мова як дар і як тиха відповідь на одвічне запитання: «А чія ти?». 

Про авторок
Під однією обкладинкою об’єдналися 32 українські авторки: письменниці, викладачки, журналістки, блогерки та активістки — внучки своїх бабів із різних регіонів України. Кожна розповіла історію живим діалектом свого краю, аби з них постала книжка, яка звучить різними голосами і різними говірками, але промовляє до нас усіх однією спільною мовою — українською.

Авторки книжки: Марія Кристопчук, Ярина Пришляк, Катерина Щадило, Зоряна Дзера, Тетяна Жидак, Діана Горбань, Уляна Маляр, Віталія Васильчук, Ція Свідерська, Таїсія Наконечна, Жанна Хома, Ірина Малюк, Юлія Мак, Слава Світова, Тетяна Безушко-Граб, Ксеня Шпак, Ольга Ольхова, Таня Добрянська, Софія Безверха, Саша Войцехівська, Світлана Вертола, Пінчук Ольга, Тетяна Вербицька, Марійка Таврійська, Сєда Власова, Наталя Мороз, Майя Тульчинська, Ельзара Галімова, Лілія Чех, Вікторія Романченко, Оксана Боровець, Ярина Жуковська.

Ці тексти написані, аби нагадати: мова, якою говоримо від карпатських полонин до причорноморських степів, від азовських хвиль і аж до Кримських гір, — розмаїта, прадавня, самобутня, багата і… жива. Бо мова живе, допоки нею продовжують говорити, сваритися, тихо молитися, освідчуватися в коханні, співати колискові, писати вірші, вигукувати «Героям Слава!». Бо мова передається з покоління в покоління, від прабаби до баби, від баби до мами, від мами до доньки і так у безкінечність. 

Для роботи  з діалектними текстами до проєкту залучено наукових редакторок, діалектологинь із різних куточків України: Галину Гримашевич (середньополіський говір), Валентину Лєснову (степовий), Яну Литвиненко (слобожанський), Тетяну Тищенко (волинський, подільський, середньонаддніпрянський), Людмилу Рябець (середньонаддніпрянський), Людмилу Колєснік (покутський), Галину Шкурко (закарпатський), Наталію Хібебу (бойківський) та Тетяну Ястремську (наддністрянський, гуцульський говори). Науковиці-діалектологині подбали про те, щоб кожна історія зберегла автентичність діалекту — так, щоби голоси всіх наших бабів правдиво зазвучали знову. 

Характеристики
Збірка оповідань
Видавництво: Creative Women Publishing
Мова: Українська
Рік видання: 2026
Кількість сторінок: 280 ст.
Ілюстрація: Ірина Комащук
Артдирекшн: Галя Вергелес
Обкладинка: м’яка
Наклад: 1000 
ISBN: 978-617-8581-05-3
Очікуємо з друку в квітні 2026 року 

Читати уривки
Ярина Жуковська  

Оброділаса

середньополіський діалект 

Ловілі й жарилі.  

Міркуючи ось про цю розмову, здогадуюсь, що Баба переповідала нам про часи Третього Голодомору. Їй років зо вісім-дев’ять було  в той час, тому вона, гадаю, й пам’ятала все так чітко.  

— Єсті гєть нічого нє було, — каже Баба напрочуд спокійно, наче й не про себе говорить, — то мі ловілі конопляніков і жарилі їх… Сколькі з їх того м’яса було, — каже Баба, наче докоряючи тим крихітним, зовсім не поживним коноплянкам.  

— Нє можна хлєб вікідать, — казала нам згодом Баба про крихти хліба, які ми просто хотіли змести зі столу після трапези. — Йдєть-но лучче курам їх сипнє́ть. 

Пінчук Ольга 

Моя бабушка нічого не боялася

степовий діалект

Насправді хата у нас одна, але ближчу до виходу кімнату, де є піч з лежанкою, називають першою, а дальню, за квітчастими шторами на дверях, — другою. Їсти у затінку груші-дички — наша неодмінна традиція. Тут ми хрумкочемо свіжозбираною городиною, голосно сьорбаємо борщем з обов’язковим прицмокуванням, плямкаємо варениками у домашній сметані, купленій у баби Лізки, і стікаємо солодким соком кавунів зі своєї ж таки бакші. 

— Онучка, піди глянь, чи, бува, не поспіли помадори, — бабушка завжди сідає на лавку, яку зробив дід. Його не стало ще до мого народження, але дідова сила відчувається у шурхотінні листя груші-дички, яку він посадив, у скрипінні віконниць хати, яку збудував власноруч, і в ослінчиках, на яких так любимо сидіти ми з братом. Для бабушки він назавжди хазяїн. 

Та я мушу розповісти про цеберку з абрикосами і приховані помідори. Бабушка плаче, але не вірить моїм словам. Від її сліз серце рветься на шмаття, і я обіцяю заробити купу грошей, щоб купити тонну помідорів, а краще — три. Обіймаю її старечі, натруджені сорока сотками городу плечі, і гладжу по голові, як маленьку. Бабушка зітхає, і я відчуваю, що в цих зітханнях щось є, якась особлива психотерапія, підходяща лише для неї. Така собі практика очищення душі. 

— Бог нам простив, і ми прощаємо, — каже вона і йде по свіжоспечений хліб.

Ельзара Галімова

Bitam, моя бабуся

середній діалект кримськотатарської мови

        — О кхадáр шейтанларнѝ джіясин, балáм! «Уффф» éтмє! («Так багато чортів навколо себе збираєш! Годі фиркати!»)

Моя прабабуся вміла лякати, погодьтеся, але саме вона була носієм народних вірувань та фольклору. Есма-біта померла, коли мамі було дев’ять. 

Дитиною мама знала, що вони — кримські татари, але не розуміла, що це означало, та боялася запитати. Тільки в першому класі вона поскаржилась татові, що її цькують у школі за ніс із горбинкою. На що Сімар-кхартбаба сказав їй: «Улькер, у тебе справжній бахчисарайський ніс. А бахчисарайські кримські татари знаєш які горді!». Відтоді вона перестала соромитися та стала навіть пишатися своїм носом. Але усвідомлене бажання з’ясувати, хто вона, з’явилося лише у кінці 1980-х.  

Тетяна Вербицька 

Довбань й обценьки, 

степовий діалект

— Ба, а чьо в тебе мужа нема? 

— Тю, а нáшо мені ті сімєйні вуза, як жабі волосся, як собаці п’ята нога, тіки нєрви тріпать, плакать, той, як ти?! Він мені зміня́ть буде, а я повинна на старості з-під нього ще й горшки приймать, нє, ну його на гад. Пожила я з одним аж три роки — Григорій Канівець з Малих Канівців — а він мені з той глистой Параскою в гречку скакав. Це коли я по нитки з самої Вереміївки в Київ на ярмарок ходила, то й не один день, бо й пішки, й на перекладних конях, бувало, й на місяць входила. Я ж тоді картіни для панів вишивала. Ото та, шо в мене над кроваттю висить, послєдня залишилась, все порозпродала. По всій Україні мої роботи розійшлись. Та й я де тіки не була, шо тіки не робила… 

Баб Таня примружила очі, поклала хрестом руки на груди й, здається, всміхнулась, чи шо?! Ще ніколи не бачила, шоб моя баб Таня всміхалась. 

— Помру, знай, батькам твоїм, вже їх предупредила, збєрєгатєльну книжку залишу, брату твому городи під бульбу всі свої вже пораздарювала, твоїй сестрі одіяла й подушки обіщала, а тобі ця картіна в придане буде.

Ірина Малюк  

Ви вже вдома, бабо?  

Бойківський діалект 

Ті дві баби бдут згадувати своїх мертвих і бдут ся кішити своїми живими. Одна знов си згадає, що «тато до дітей — як задні двері до хати»: добре, шо є, але до них никому нема діла. Ганя розкаже, як ся мучила від голоду у 1946-1947 роках тут, в Созані, а баба Малючка нагадає свасі, як підірвалася на міні: розклала вогень на ріні, коли пасла худобу. Дві жінки затихнут троха і не будут говорити про своїх чоловіків — обіцяли мовчати. Ганна мовчить про Голодомор, який пережив її чоловік, Микола Геращенко, на рідній Сумщині. Мариня не говорить про то, шо її чоловік Миколай Малюк николи не видів свого кревного тата. А трирічним біг по штреці, доганяючи поїзд, який повіз його маму в першій хвилі еміграції. Він — соціяльна сирота, більше николи не знав маму, вона не вернулася з Аргентини, не зустрілася там з батьком, тілько через роки пересилала сведрики своїм внукам. Вни дві мовчат про то, шо пережили їхні чоловіки на війні — не всьо самі знают. Коли зайде мова за дітей, то бдут баби кішитися вже правнуками.

Віталія Васильчук 

Миши баби Ляни

гуцульський діалект 

У нашому житті було багато історій. Одні смішні, одні прості, а інші темні і страшні. Я довго не хтіла розказувати своїй внучці Талі про то, як вмерла баба Ляна. Вна мала лишитисі веселов жінков, яка спит з мишіми і їст помідори з цукром. Але правда така, шо жінки у нашому роду, хоч і були збідованими, но й були сильними. Якби мені хтось повірив, то я б сказала, шо сильнішими за чоловіків. Жінки сокотили, вікохували, плекали і годували. Жінки вмирали і жінки жили. Жили навіть після смерти.